Три роки тому світанок 24 лютого розділив наше життя на “до” і “після”. Той ранок став початком найдовшого дня, який триває досі. Дня, коли кожен українець прокинувся від вибухів чи тривожних дзвінків рідних. Дня, коли мільйони людей востаннє обійняли своїх близьких і вирушили боронити Батьківщину.
Три роки – це тисячі історій мужності та самопожертви. Це військові, які місяцями тримають оборону під нескінченними обстрілами. Це медики, які рятують життя в підвалах під час бомбардувань. Це волонтери, які везуть допомогу на передову попри всі небезпеки. Це звичайні люди, які діляться останнім з тими, хто втратив все.
Три роки – це біль втрат, який ніколи не загоїться повністю. Це спорожнілі домівки і зруйновані міста. Це дитячі майданчики, на яких більше не чути сміху. Це могили героїв, які віддали життя за нашу свободу. Це сльози матерів, які досі чекають синів з війни.
Але ці три роки – це також історія неймовірної єдності та сили духу українського народу. Це розуміння, що разом ми здатні протистояти будь-якому ворогу. Це віра в перемогу, яка живе в серці кожного українця. Це любов до рідної землі, яка дає сили підніматися знову і знову.
Сьогодні ми згадуємо всіх, хто поліг за нашу свободу. Їхній подвиг назавжди залишиться в нашій пам’яті та історії України. Ми дякуємо кожному захиснику і захисниці, які зараз боронять наше майбутнє. Ми схиляємо голови перед родинами загиблих героїв.
Слава Україні!
